Нічого не можу з собою вдіяти: люблю сюрреалістичні картини та нестандартні ситуації. Уявіть, приміром, таку. Сонце заходить, і ви спостерігаєте за цим з 300-метрової висоти, стоячи в плетеному кошику повітряної кулі. А зовсім поряд, трохи вище над вашою головою, час від часу щось попихкує, хтось сурмить у сурму, а сусід штовхає ліктем у бік: дивись, он внизу — страуси!.. Словом, мою першу спробу повітроплавання можна вважати вдалою. Але про все по порядку.
Збираємося на аеродромі «Чайка» і вирушаємо за Київ у район містечка Макарів. Повітроплавці вже отримали детальну метеорологічну довідку (про силу вітру, його на­прямок і т.п.) та визначились, звідки куля стартуватиме. Нарешті машинами, завантаженими необхідним споря­дженням, вирушаємо у потрібне місце; тим часом ми — майбутні пасажири — принишкло сидимо в передчутті польоту.
Після короткого передпольотного брифінгу виванта­жують майно — плетені з лози кошики, балони з газом, які в них встановлюють, пальники (горєлки); обережно роз­гортають величезний «парус» кулі. Починається процес надування теплового аеростату (така офіційна назва пові­тряної кулі). Він лежить на боці й поволі напинається повітрям. Потім до нього чіпляють кошик і поступово піднімають за допомогою мотузок, починають нагрівати повітря. Поряд до старту готуються кулі-колеги...
Першою вилітає куля з єдиною поки що в Україні жінкою-пілотом Тетяною Бейдик. За нею піднімаються інші. Дочекавшись команди зайняти місця в ко­шику, залазимо. І... не відчуваємо, як відриваємося від землі — настільки м'який старт. Пілот, натискаючи на ручки пальника, «піддає газу». Набираємо висоту. Різко зменшуються прямокутнички полів, хатинки, підсобні господар­ства, люди. Виявляється, ми якраз летимо над страусовою фермою.
«Чому ж не страшно?» — дивуюся і запитую в пілота Дениса Володіна. «А чого боятися? Вітер — несильний».
І справді, вітер слабкий, і в маленькому кошику (що навіть не доходить до пояса, і де вчотирьох уже тіснувато) під величезним «куполом» кулі якось дивним чином затишно. Пілот по рації перемовляється з керівниками польо­ту, чує їхні переговори з іншими кулями, просто як водії таксі. Сусідні кулі дрейфують неподалік від нашої. Загальний курс — 20-40 градусів на півден­ний захід. У променях сонця, що заходить, кулі виглядають гордо та яскраво, майже святково.
«В чому взагалі специфіка польотів на кулі?» — не даю спокою пілотові.
«Теплові аеростати можуть знаходитись у повітрі до 2,5 годин, а максимальна висота — близько 5 км, — каже Денис. — В наших широтах вони можуть літати лише рано-вранці або перед заходом сонця. Вдень їм заважають «терміки» — повітряні потоки, що, закручуючись, різко піднімаються вгору. Повітряні кулі пересуваються зі швидкі­стю вітру, повертатися ліворуч чи праворуч вони не можуть. Натомість рухаються вгору-вниз (завдяки піді­гріву та остиганню повітря, яке пілот регулює за допомогою пальника). І завданням пілота якраз і є «впійма­ти» той потрібний повітряний потік, який винесе кулю в максимально пот­рібному напрямку. А це не так уже й легко зробити. Як і посадити кулю, бо треба подбати про дорогу, якою до місця приземлення має під'їхати ма­шина, щоб підібрати кулю після за­вершення польоту».
Саме так і приземлюємось. Причо­му так само м'яко, як і піднімались. Дуже просто й природно. Команда по­чинає акуратно згортати свій повітря­ний транспортний засіб. Ми, які впер­ше скуштували польоту на кулі, «пе­ретравлюємо» побачене. Поки кулю завантажують у машину, розпитую про сучасне повітроплавання та його прихильників у віце-президента Фе­дерації повітроплавання України В'ячеслава Гардашника.
«З кінця 80-х років воно знахо­диться в усьому світі на підйомі, і я вважаю, що в найближчі 10 років бу­де прогресувати. Адже до старих тра­дицій повітроплавання додалися но­вітні технології. І зараз ним займаються в 39 країнах, і в деяких дуже активно. Приміром, у США близько 10 ти­сяч теплових аеростатів, у Німеччині — близько трьох тисяч. Хоча цей вид спорту досить затратний — одна куля коштує не менше ЗО тисяч доларів.
Бажаючих політати на повітряній кулі чимало: це спраглі до нових відчут­тів, романтики, які хочуть освідчитись у коханні чи запропонувати руку й сер­це просто в повітрі, діти, які верещать від захоплення, туристи, які прагнуть по­милуватися містом з висоти... Зокрема, такі послуги в Мілані, Берліні, Парижі, Помпеї туристам пропонують аероліфти — газові аеростати з гондолою, що піднімають одразу 20-30 осіб. Літають повітряні кулі й над Національним пар­ком у Кенії, де їхні пасажири можуть спостерігати за життям диких тварин. Крім того, в багатьох країнах влаштовуються повітроплавальні фієсти, на які збираються повітряні кулі дивних форм — пивної бляшанки, мотоцикла, пові­тряного замку, Мікі-Мауса, пляшки кока-коли. А от спортивне повітроплаван­ня — це зовсім інша справа».
Щодо повітроплавання в Україні, то за словами В'ячеслава, Україна нале­жить до повітроплавних країн, і хоч теплових аеростатів у нас порівняно з ін­шими країнами небагато (наразі 22), але троє українських пілотів входять до сотні кращі пілотів світу. У Феодосії є повітроплавна школа, випускники якої отримують диплом пілота теплового аеростата. В Україні є цікаві для польотів зони, де регулярно проводяться змагання, — це Святогір'я в Донецькій області, Крим, Київщина, Кам'янець-Подільський. До речі, саме в Кам'янці не раз влаштовувались безпрецедентні акції — проліт кількох куль, об'єднаних у зв'язку, під мостом. Одним словом, бажаючих просто літати на повітряних кулях та займатися цим професійно в Україні вистачає.
Завантаживши всі кульові складові та розсівшись по машинах, вирушаємо назад до Києва. Пощастило сісти поряд з пілотами, і не скористатися нагодою поговорити про спортивне повітроплавання просто неможливо. «Щороку про­водиться чемпіонат світу або Європи з повітроплавання, низка національних чемпіонатів та інших змагань, — розповідає Юрій Бейдик. — Змагаються піло­ти, інколи разом із штурманами. Перемагає той, хто краще вміє керувати ку­лею, орієнтуватись в погодних умовах та повітряних потоках, швидко метику­вати. Вправи на змаганнях можуть бути різноманітні: це і «максимум дистан­ції», коли треба пройти максимальну відстань за певний час; і «мінімум дистан­ції», коли потрібно через зазначений час опинитись максимально близько до місця старту. Буває завдання пролетіти якнайближче до цілей, зазначених на карті, скинувши в них маркери — ма­ленькі мішечки з піском, з прикріпленими до них стрічка­ми, та багато інших. Також влаштовуються перельоти з однієї країни до іншої через кордон. Ми, наприклад, пере­тинали українсько-польський та українсько-російський кордони».
Повернувшись до міста, тим, хто вперше злетів на по­вітряній кулі, кажуть не розходитися: попереду посвята в повітроплавці. Щось таємниче й урочисте. Одному з піло­тів доручають стисло нагадати присутнім, з чого почалось повітроплавання.
«У 1783 році брати Монгольф'є наповнили гарячим повітрям першу повітряну кулю, — розповідає Денис Во­лодій. — її політ тривав 10 хв., а наступного разу в кошик під кулею посадили перших пасажирів — півня, качку й барана. Незважаючи на їхні сварки в повітрі, експеримент завершився успішно. А от першими людьми, які підня­лись у небо, стали Пілатр де Розьє та маркіз д'Арланд. Ка­жуть, що після цього король Людовік XVI видав наказ да­рувати сміливцям, що піднялись у повітря на кулі, дво­рянський титул».
Така традиція жартома зберігається й дотепер, і тим, хто здійснив політ на повітряній кулі, після певного обря­ду посвячення (таємниця не розголошується), надають дворянський титул. Тож здійснивши свій перший політ над Київщиною, я несподівано для себе стала графинею Макарівською, сонце проводжаючою. Навіть грамота є.

Катерина Філіпенко